Реабілітувати не можна зганьбити. Чи справді в Україні баптисти почуваються вільними?

Наприкінці серпня Головна служба інформаційної політики Секретаріату Президента України оприлюднила „Вітання Віктора Ющенка з нагоди 400-ліття баптизму”. „... Історія євангельських християн-баптистів в Україні за часів російського царату та комуністичного режиму складалася трагічно. 25 тисяч проповідників було заарештовано, 22 тисячі з них загинули у сталінських застінках та концентраційних таборах. Політика войовничого безбожництва призвела до закриття молитовних будинків і переслідування вашої Церкви. Із сумом згадуємо нині усіх невинно загиблих. Нині у вашому житті нова доба. У незалежній Україні ви, як і усі віруючі люди, маєте вільні умови для свого духовного розвитку. Засвідчую повагу до вашої спільноти і підтверджую стійку позицію держави щодо гарантії й належного захисту прав усіх її громадян”.

Юхим Бенедесюк

У якихось двох годинах від столиці, - якщо їхати автострадою „Київ-Захід” – а саме: у Червоноармійському районі Житомирщини вже котрий рік поспіль триває боротьба за повернення доброго імені одного з провідників та керівників євангельських християн-баптистів Юхима Бенедесюка. Колишній мешканець с. Великий Луг був засуджений військовим трибуналом 60-ї армії Збройних сил СРСР за ст. 57-„а” Кримінального кодексу Української РСР до найвищої міри покарання – розстрілу. Засудили і стратили 57-річного полісянина за те, що Бенедесюк, залишившись на окупованій німцями території, з червня 1941-го по листопад 1943-го року працював старостою села Великий Луг. За твердженням тодішніх владців, Юхим Тимофійович „надавав активну допомогу німецьким властям. За вказаний період вилучив у населення до 100 голів рогатої худоби, 20 свиней, 160 центнерів зерна і передав органам німецької влади”. Юхим Бенедесюк, крім цього, „відправив на каторжні роботи в Німеччину 22 жителів с. Великий Луг і 5 комуністів видав німецькій поліції ”.

За колишнім війтом „числиться” ще один „злочин”. Ідеологічного штибу. Після сільського сходу, на якому односельці вибрали Бенедесюка як добру людину, як дбайливого господаря і як вірянина церкви ЄХБ, він мав необережність сказати, мов, нарешті нова влада "розв’язала язик, і відтепер я можу говорити вільно". Як  згодом стверджували односельці Юхима Тимофійовича, саме ці слова стали причиною його страти у 1944 році...

Журналіст УНІАН, хоч і за віком ажніяк не міг бути свідком подій першої половини 40-х років минулого століття, не зважив за потрібне перевірити, чи справді отой вірний ЄХБ наважився на таку „гостру критику більшовиків”. Бо мій дід, Павловський Петро Олексійович, так само як і невідомий йому, напевно, Бенедесюк, у ті ж страшні роки фашистської окупації ніс душпастирське служіння у сусідньому Житомирському районі як Благочинний Житомирського округу Православної Церкви.

Змалку я вже знав, наскільки старанно німецька влада працювала над поверненням представників різних народів (за винятком євреїв та ромів) у "Лоно їхніх Церков" або ж конфесій. Протоієрей Петро Павловський, у порівнянні зі страшними роками гонінь на православ’я, теж відчував небувале духовне піднесення. Бо до цього храми Божі беззаперечно зачинялися або ж „перепрофільовувалися” на сховища для овочів чи на ... стайні. Позбавлений приміщення, де можна б було нести землякам слово Боже, і взагалі „заборонений” владою, о. Петро у другій половині 30-х років утримував родину, працюючи звичайним викладачем Житомирської єврейської школи №8.

Нова ж німецька влада, як це не дивно констатувати, дбала про середні й вищі навчальні заклади для української молоді, причому пріоритетними серед них були мистецькі: художні, музичні тощо. Це не вписується у відомі всім стереотипи, нав’язувані нам радянським агітпропом. Позаяк з метою мобілізації усіх на боротьбу з фашизмом потрібно було зображувати німців суто нелюдами, варварами та невігласами...

/Заради справедливості зазначу: і в мого діда одного разу був серйозний конфлікт з окупантами. Стався він через„ненав’язливе прохання” присвятити недільну проповідь „силі й непохитній міцності німецького воїнства”. Було це якраз після сталінградської битви, в якій це „воїнство” зазнало поразки. Дід категорично відмовився це робити, позаяк церковні канони не передбачали надмірної політизації служби Божої. Не подіяли на о. Петра навіть прямі погрози окремих німецьких „політруків”.../

Тож підстави стверджувати, ніби за „нової влади” людей вже не переслідують за віру, а їхніх дітей не виганяють з піонерів (або ж взагалі зі шкіл), у Бенедесюка, безумовно, були.

Щодо забезпечення потреб німців у нашій сільськогосподарській продукції, - староста с. Великий Луг дійсно брав у окремих людей їхню худобу та забирав намолочене з колгоспних полів зерно. Та, як свідчать односельці Бенедесюка, зокрема Ольга Бондар, від голодної смерті ніхто з селян не загинув. Так само як ніхто не був покараний за ухилення від поставок продуктів.

Військовий трибунал 60-ї армії, а згодом, у 1992 році, президія Житомирського обласного суду зазначили як „тяжкий злочин” Бенедесюка його зв’язок із керівниками ОУН і „активну допомогу їм у розвитку контрреволюційної течії”.

Як і у 1944 році, так і донині ніхто в селі не знає, хто ж саме з жителів Великого Лугу служив у „бандерівській банді Черниша”, до якої Бенедесюк начебто особисто вербував молодь. Жодних доказів, документів чи свідчень з цього приводу не існує. Можливо, до військового трибуналу було скеровано оперативну інформацію контррозвідників. В такому разі цей пункт звинувачення потребує уважного дослідження та доказу.

Беззаперечний факт улаштування облав на молодь для її подальшого скеровування до Німеччини на примусові роботи теж не означає, ніби Юрій Бенедесюк брав безпосередню участь у цих акціях. Заперечує таку участь, зокрема, колишня остарбайтер Ганна Бондар, 1926 року народження, жителька Великого Лугу. Якщо ж додати, що до Німеччини було забрано внаслідок облави 18-річну дочку Юхима Бенедесюка Марію, - це тільки підтверджує вищезазначене.

Декому з жителів – зокрема, Івану Петруку, Івану Наумовичу та іншим – вдалося втекти з таборів відправки. Після цього вони, ховаючись, проживали в селі. Староста Юхим Бенедесюк, хоч і знав про це, однак не викривав і не переслідував їх. Тож не варто звинувачувати цю людину в „особистій активній участі в репресіях”. Одного разу староста врятував від розстрілу Олександра Орищука; цей факт підтверджує Лідія Малюк, 1925 року народження.

Всі, хто були забрані на примусові роботи до Німеччини, згодом повернулися живі до свого рідного села.

Звичайно, з-поміж мешканців Великого Лугу траплялися різні люди. Приміром, за доносом Оксани Швидюк за допомогу партизанам німці арештували В.Б Герзуна та Д.С. Люшненка. Арештовані були піддані побоям у селі та в німецькій управі містечка Довбиш (нині Баранівського району – авт .). Як стверджує Дмитро Люшненко, 1945 року народження, син Д. С. Люшненка, їх було врятовано від смерті завдяки сприянню старости села та одного з поліцаїв. Для цього зібрали понад 50 підписів жителів Великого Луга під проханням про помилування заарештованих, яке передали до районної поліції.

Показовим є й пункт вироку щодо видачі німецькій поліції п’яти сільських комуністів, - Берчука Олександра Степановича, Люшненка Івана Зеноновича (голови сільради), Люшненка Андрія Назаровича, Наумчика Якова Корнійовича та Чорного Івана Прокоповича. В рішенні Житомирського обласного суду 1992 року прізвище Люшненка Андрія Назаровича написано двічі. Зазначений в документі Бугайчук взагалі не існує (його сплутали з Берчуком). Іван Прокопович Чорний ... взагалі ніколи не був комуністом. Про це свідчить Іван Петрук, колишній комуніст, якого у 1947 році виключили з лав КПРС „за пасивність” (так стверджується у протоколі партзборів). Зрештою, в роки німецької окупації всі вищезазначені „комуністи” ... жили в селі абсолютно легально.

Ксерокопія газети ”Радянська Волинь” від 14 січня 1930 року із засудженням діяльності Юхима Бенедесюка. Трьома роками раніше, 24січня 1927 року, на засіданні Пулинського (нині Червоноармійського)виборчкому було ухвалено рішення Лугського (нині Великолугівського)сільвиборчкому про позбавлення Бенедесюка, як керівника групи віруючихбаптистів, виборчих прав.

Лишень двоє перших, Олександр Берчук та Іван Люшненко, справді були арештовані. Проте, як стверджує донька Берчука Ольга Бондар, 1926 року народження, обох визволили з в’язниці міста Новограда-Волинського за допомогою письмових звернень жителів Великого Лугу. Справа в тім, що деякі з її земляків після приходу німців почали вигукувати, мовляв, комуністам не місце в селі. Поліцаї, які прибули до Великого Лугу, спробували „вибити” покази у дружини Берчука (бо не знали, де знаходиться її чоловік). Староста села Юхим Бенедесюк не дозволив поліцаям допитувати безневинну жінку. Довелось Олександру Берчуку прибути до них самому. Його запроторили до в’язниці, з якої невдовзі він, разом із Люшненком, був звільнений. У подальшому Бенедесюк жодним чином не погрожував і не переслідував цих комуністів. Всі вони не були страчені і благополучно пережили німецьку окупацію.

У 1944 році військовий трибунал звинуватив сільського старосту ще й у постачанні продовольства до Німеччини. Через 65 років Житомирська обласна прокуратура підтвердила факт цієї „провини”. Звісно, ані словом не була згадана колосальна довоєнна „матеріальна допомога” майбутньому агресорові з боку „миролюбного” СРСР, - не лише сільськогосподарською продукцією, а й усім, чим на той час можна було „угамувати” фашистський режим. Фактично країна, що бадьоро будувала соціалізм, у стислі терміни переозброїла й зміцнила „дружній німецький націонал-соціалізм”. Різниця лиш у тому, що за той очевидний прорахунок Сталіна і його камарильї не відповів ніхто, - хоч і у вирі Другої світової, за найскромнішими оцінками, полягло 20 мільйонів радянських людей.

Натомість Юрій Бенедесюк, який справді змушений був налаштовувати селян на регулярне здавання продуктів харчування для потреб німецького війська (інакше безневинно загинули б десятки трударів!), в очах сучасників мав бути зображений мало не як... головний винуватець поразок Червоної, а згодом і совєцької армії.

Варто нагадати наступне: з листопада 1943 року і до 1 січня 1944 року Великий Луг та решта сіл тодішнього Довбиського району перебували під цілковитим контролем партизанського з’єднання ім. Миколи Щорса, яким командував С. Маліков. Як зазначено у постанові Житомирського обласного суду від 10.04.1993 року, Юрій Бенедесюк був сільським старостою якраз по листопад 1943-го. На відміну від війтів з сусідніх сіл, покараних партизанами Малікова за небажання у недалекому минулому контактувати з ними, Бенедесюк спокійно продовжував жити у власній хаті свого села. На думку декого з літніх великолугівців, це миролюбне ставлення народних месників до „німецького запроданця” може пояснюватись, у тому числі, й прихованою співпрацею Бенедесюка з радянськими партизанами.

...Відтоді на теренах Житомирщини відбулося чимало змін. Чи не найголовніша – став іншим суспільний лад. У пам’ятному всім 2004-му значна частина „населення” Майдану Незалежності складалася саме з полісян.

Чи були тоді з ними, чи виборювали незалежність – від „братніх сусідських обіймів”, від застарілого імперського мислення – штатні працівники прокуратури та суду Житомирської області? Швидше за все, ні.

Тому й на всі відчайдушні спроби Єлизавети Кравчук, доньки Юхима Бенедесюка, повернути батькові добре ім’я, з обласного центру до Слобідки Червоноармійського району методично надходили листи з відмовою.

Не лише у мене склалося враження, ніби ці шановані установи... так і залишилися у радянському комуністичному минулому. У ті зовні оптимістичні й життєрадісні часи  тавро „баптист” чи „сектант” автоматично позбавляло будь-яку чесну людину елементарних громадянських прав.

Чи наважаться у Житомирському об’єднанні церков Євангельських християн-баптистів на нову спробу очистити від бруду пам’ять про одного зі своїх братів?

Особисто мені здається, що така спроба – в разі обрання Президентом однієї відомої жінки-політика і, відповідно, призначення прем’єр-міністром її багаторічного вірного соратника – не може не бути результативною. Хоча б тому, що отой потенційний глава уряду й сам належить до вірних ЄХБ, навіть більше, - багато років поспіль збирає на власні проповіді в одній зі столичних баптистських церков доволі багато освічених вірян.

Якщо ж переможе хтось інший, - навряд чи він керуватиметься настановами нині діючого глави Української Держави, які я подав на початку цієї статті.

І це сумно.

Олег БАЗАК, для УНІАН