Як Ви ще живете, діду Василю?

Це не двійник знаменитого Паніковського, Михайла Самуельовича. Герой фотографії, на яку Ви дивитеся, читаче, справді сліпий, і не жебрачить на розі Хрещатика й Прорізної. Він просто нікому не потрібний інвалід.

Познайомився я з ним у липні, коли приїжджав до своєї матері, баби Тані, яка живе в Овручі, Житомирській області. День був літній, сонячний і, ймовірно, дід Василь, так звуть старого на фотографії (хоча язик не повертається назвати його старим). Вийшов «в люди, на базар».

- Дійдете, не заблукаєте? – запитав я.

- Та де, я тут щодня ходжу сімдесят два роки, - відповів він, дивлячись, як усі сліпі, кудись у небо.

Немає слів, образ дядька Василя навряд чи можна розмістити на рекламному щиті типу «Welcome to Ukraine». Не вписуються злидні дядька Василя в наші українські устремління до Європи.

Хоча в серйозному підручнику з економіці Самуельсона я прочитав, що «бідність, це коли люди одержують неадекватні доходи». Отака абстракція. А які доходи є адекватними, тільки Бог знає.

Щоправда, сором і зніяковіння охоплюють кожного, хто дивиться на цю фотографію. Напевно, якщо відвідують такі відчуття людину, це і є цивілізовано, по-європейськи. Але цього, звичайно, дуже мало.

Навряд чи Україну можна назвати бідною країною. Кажуть, половина чорноземів у світі – українські землі. Але головне наше досягнення – в Україні 99,8 відсотка населення люди письменні, освічені. Ми вміємо читати і писати. Це більше, ніж у США, Франції, Великій Британії, щоправда, на десяті долі відсотка. Але ми, наприклад, не Ангола, де 58 відсотків читати і писати не вміють.

Нещодавно (через 40 років, вчився там) заїжджав до Ніжина. Ось наше коріння! Церкви, стіни яких пам`ятають Миколу Васильовича Гоголя. Заходив до Вищої гімназії (нині університет), яку побудував канцлер, світліший князь, козацький полковник, українець Олександр Безбородько, і в якій вчився геній. Ще постояв на сцені, де він грав у спектаклях. Сумно. Все дуже занедбане. Бруд, поламані столи, старий паркет, рояль без ніжок.

У вестибюлі старовинної, барокової будівлі прочитав оголошення цього храму науки: «Посвячення в студенти. Першокурсникам здати по дві гривні». Щоправда, залишився чудовий парк часів автора «Тараса Бульби», із сторічними дубами і розкішними кленами. Але це так, ностальгія.

Ми, «попереду планети» щодо зовнішнього боргу. Ще, середня тривалість життя українських чоловіків - 61, жінок – 72 роки, приріст населення – 0,83 відсотка, народжуваність 12.25, смертність загальна – 16,42 на 1000 осіб, дитяча 20,34 на 1000 новонароджених.

Недавно гортав довідник ЦРУ, яким забезпечують офіцерів американських спецслужб. Так от: у Німеччині ВВП (валовий внутрішній продукт – за купівельною спроможністю) на душу населення становить 28 700 доларів, Ізраїлі – 20 800, в США – 40 100, Росії – 9800, Туркменії – 5700, Польщі – 12 000, Єгипті – 4200, Індії -3100, Україні – 6300 доларів. Тобто український обиватель може витратити щодня 17 доларів. Але це неправда. Це середньостатистична цифра, а реальна – зовсім інша, про це нижче.

Цікаво, що пострадянська Литва (попри кризу) за ВВП на душу населення стоїть на одинадцятому місці в світі. Це для тих, хто вважає «радянське минуле» якорем, від якого не можна відірватися і ввійти в світові лідери хоч би за «соціалкою».

Тому й повернімося до фотографії, де дядько Василь чимчикує з неотесаною палицею на базар.

Як відомо, в Біблії зазначено: «Бідняк, прийми з покорою долю свою». Але будь-яке суспільство, в тому числі й українське, не приймає рівності розподілу доходів і споживання. Ми живемо в країні, де Конституція декларує рівність можливостей, а в реальності частка населення, яка живе за межею бідності, становить (за тим же довідником) 29 відсотків.

В Україні одні не мають даху над головою, інші роз`їжджають на автомобілях вартістю 100 000 доларів, дзвонять по «мобілках», облямованих коштовним камінням, носять годинник, краватки, ціна яких на рівні річної платні університетського доцента.

Нерівність зростає, як і зростає прошарок рантьє, тільки не класичних, а чиновників, що присмокталися до політики, державної влади, нафти, газу, нерухомості, до землі.

Розкол населення на багатих і бідних, ситих і голодних, успішних і ізгоїв має в Україні тенденцію до зростання. Пам`ятаєте Бернарда Шоу? - «Займатися політикою в сто разів вигідніше, ніж продавати свинину!»... Тобто 17 доларів на день – це не кожному. Одному: два-три долари (це дядькові Василю), другому сто, тисяча (прізвищ не називатиму, ви їх знаєте). Отака арифметика.

Водночас країна з ринковими правилами буття навряд чи впоратися з бідністю. Тому що спроби вирівняти доходи населення призведуть до зворотного ефекту. Люди не рівні від народження. Одні здорові, інші хворі, одні талановиті, здібні, інші «гальмують», одним пощастило народитися в нормальній сім`ї, інші росли в дитбудинку або «неблагополучній» сім`ї, без батька або з батьками-алкоголіками.

Культ успіху, який тиражується і пропагується нашими українськими мас-медіа, несумісний з культом справедливості.

Успіх – це завжди піднесення одного над багатьма. Це завжди щастя одного і страждання багато – обійдених, відсталих, обділених.

Герою нашої фотографії дядьку Василю, судячи з того, що сорочка в нього куплена після «Великої Вітчизняної» і застібнути її нікому, а військове галіфе зашити нікому, не пощастило. Він не тільки засліп, а й залишився без нашої уваги, нашої турботи.

«Нашої» - не означає державної. Я знаю, що у дядька Василя є родичі, і хоча живе він один – у нього є сусіди, знайомі. І якби вони були люди чуйні, жалісливі, то навряд чи він у такому вигляді здобув свою нинішню публічність, а ми стали б разом з Вами, читачі, очевидцями його самотності й бідності.

Фотографія сліпого інваліда дядька Василя, це всім нам, українцям, докір, звинувачення. Грішно нам всім, якщо не допомагаємо, а тим більше не помічаємо тих, хто нашої допомоги потребує.

Коли прощався з героєм цих рядків, я запитав його:

- Як, живете, діду Василю?

Він відповів зовсім філософськи, як античний мудрець:

- Неправильне питання. Правильно було б, як Ви ще живете, діду Василь?

Віктор Тимошенко