Я попросив у магазині книгу скарг – у відповідь на мене напала міліція

Співробітник починає нишпорити по кишенях – я очманів... Інший намагається надягнути наручники, ще один натягує куртку мені на голову... “Напишете, що цей тип матюкався й хуліганив у магазині. Свідків ми знайдемо...”

Випадок на Київщині

Я дуже люблю їздити в рідне село: від батьківської хати й землі я отримую заряд енергії, що підтримує мене довго в хаосі міського життя. Спілкування з татом і мамою очищають і підправляють мої думки.

Цього разу я приїхав у село після двомісячної виснажливої роботи й уже очікував наповнитися енергією в сільській важкій праці – підготовці до зими. А ще необхідно було відвезти маму до райцентру – селища міського типу Ставище Київської області в лікарню. Після лікарні мама зайшла на базар, розташований прямо на центральній вулиці, я ж вирішив купити насос для шин в автомагазині, розміщеному поряд.

 Вибрав насос, підійшов до продавця – розрахуватися. Молода жінка відрахувала здачу, і я попросив надати мені чек.

– Навіщо? – напружено запитала вона.

– А раптом товар виявиться неякісним...

– Ми не будемо приймати його назад.

– Тоді поверніть гроші.

– Поверни йому гроші та хай іде геть, – сказав огрядний хазяїн молодого віку.

Я знизав плечами, узяв свої гроші й почвалав до виходу. У спину чую презирливо-образливе: «Вали, лошара!»

У мені пульсує думка, що я все ж таки маю право на повагу. Повертаюсь:

– Ви щось сказали?

– Вали геть!

– Книгу скарг, прошу.

– Ти чьо нє пойнял, б…, пшов звідси!

– Книгу скарг.

Товстун суне мені якийсь папірець типу шкільного зошита. У ньому нічого не заповнено – просто зошит... Жінка шаленіє:

– Руслан, викинь його з магазину – вообщє обнаглєл, він же нєвміняємий, кто він такой, шоб щось перевірять.

– Пшьол , козьол, б… , а то сча... – чоловік намагається схопити мене за рукав.

– Хлопчику, забери свої рученята й розслабся, просто, щоб не довелося беркицнути – я відпрацював на татамі й ринзі більше років, ніж тобі сповнилося...

Хлопчик повірив і відійшов.

– Ну, б…, сча пожалєєш, нє знаєш с кєм связался, тебе покажуть, як докумєнти спрашівать і нє виходіть, – заявила жіночка.

Знизую плечима й виходжу з товстуном на ґанок чекати на «страшну кришу», яка має мене “провчити”. Минає хвилина – з’являються міліціянти й ручкаються з товстуном. Повертаються до мене :

– Руки!

Співробітник починає нишпорити по кишенях – я очманів... Раптом один намагається надягнути наручники, а інший натягує мою куртку мені на голову й намагається поцілити коліном чи то в живіт, чи то в пах. Випрямляюся – пару хвилин хлопці потіють, намагаючись викрутити мені руки. Починаю бесіду:

– Що творите, орли? Підстави для такого поводження, прізвища, мої права і т.д.

– Руки, руки для наручників. Визивай підмогу, – кричать одне одному.

– Під’їжджайте, – горланять по рації, – не можемо впоратись, швидко!

– Хлопці, у мене хвора мама, підійдемо, я відкрию їй машину, хай сяде, а далі продовжимо нашу плідну бесіду.

У відповідь – хекання з намаганням заламати мені руки...

Бити правоохоронців не можна, навіть якщо вони порушують твої права, тож вирішую іти до машини разом з ними. Один висить на спині, другий спереду з наручниками... П’ятдесят метрів пройдено... Базарний день – людей багато, а тут безкоштовний цирк: чоловік, як віл, тягне на собі міліціянтів. Напевне, це виглядало доволі весело...

Тим часом під’їхала “підмога”, оточили з усіх боків. Хтось сказав мамі, що я, обвішаний людьми в міліцейській формі, дрейфую по центральній вулиці.

– Чому ви його затримали, які підстави, хто ви такі? – чую зірваний голос матері.

– Потом узнаєтє, – відповідають сірі створіння.

– Мамо, головне не хвилюйтеся, візьміть ключі від машини, усе буде добре, – заспокоюю я.

Прибувають нові сили – у формі і без – стіна... Декілька хвилин, і мене піднімають над натовпом. На міліцейських руках я буквально лечу над людьми... Та спроби міліції втиснути мене в заґратоване черево міліцейського воронка не увінчуються успіхом. Люди навколо обурюються: «Чого ви його затримуєте?», «Не вставляйте його сторч головою в машину!» Напруга зростає, до міліціянтів потягнулися руки…

Мене тримають униз головою, півтулуба на вулиці, його намагаються засунути у воронок. З’являється майор міліції :

– Відпустіть людину, – розпоряджається він. – У чім справа? Ви зможете своїм авто доїхати до райвідділу? – запитує мене.

Ствердно киваю головою. Десять хвилин, і я в Ставищенському РУ ГУ МВС. Ведуть до тимчасово виконуючого обов’язки. Там уже стовбичить чоловік з магазину. Начальник запитує його:

– Що він накоїв у магазині?

– Вимагав чек.

– ?!

– Потім книгу скарг.

– І?..

– Усе.

– Чому ж ви викликали міліцію?

– Він вимагав документи.

– Ви розумієте, що за хибний виклик ви понесете кримінальну відповідальність, тому напишете, що цей тип матюкався й хуліганив у магазині. Свідків ми знайдемо...

Вердикт в.о. начальника прозвучав з металевою чіткістю.

– Шановний, – починаю я.

– Я вам не шановний і не тикайте (?), – обурений господар кабінету свердлить мене типу “пронизливим” поглядом.

...Перерва в цій комедії настала ввечері – суд побажав перенести слухання справи на інший день – я мав привести інших свідків, до яких не дісталися правоохоронці.

Що мені хотіли цим довести, чесно скажу – не знаю. Можу лишень припустити: селище невелике, у міліціонерів також є машини, ось і хотіли вислужитися перед власником автомагазину.

Олександр Кравчук, Ставище–Київ

P.S. Усе це було б кумедно якби не кілька печальних обставин.

– Місяць тому співробітники цього ж райвідділу забили на смерть мешканця одного з сіл району.

– Виявилося, що один із міліціонерів застосував силу щодо моєї матері: їй стало зле з серцем і спиною; їй надали невідкладну допомогу, і вона не встає з ліжка;

– Батько-інвалід, опісля операції, не витримав цілий день без нагляду й сам устав з ліжка – упав і пошкодив собі плече.

– Жителі мого села, котрі бачили, як мене, без попередження, почали бити й гнути міліціянти, бояться давати показання проти співробітників МВС.