Про свободу слова в Україні: Мовчання ягнят–2

У 2004 році всі західні аналітичні центри були одностайні: свобода слова в Україні під загрозою, а джерелом загрози є влада... Цього року зафіксовано другий відхід від свободи слова. Але не через владу, а редакційну політику...

Кожен з тих, хто пише, говорить і показує і ще не відхрестився від кодексу журналістської честі, не може з відстороненим виглядом спостерігати за печерною тенденційністю блоків новин і безпрецедентним цинізмом режисури «Свободи слова» на «Інтері». Не може хоча б через ущербність тактики, за якої медійний простір країни одного разу може перетворитися на суцільний «Інтер».

Махатма Ганді мав рацію: завжди необхідно докладати максимум зусиль для того, щоб кожна людина усвідомлювала сутність свого вибору та його наслідки – як для себе, так і для суспільства та країни в цілому. Упоратися із цим завданням без підтримки ЗМІ було неможливо й в епоху античності, а що вже казати про сучасне інформаційне суспільство?! На жаль, доводиться спостерігати сумний симптом – точніше, своєрідний «синдром мовчання ягнят-2».

«Мовчання ягнят-1» припало на часи пізнього Брежнєва, коли сформувався прошарок тверезомислячих і відповідальних журналістів. Проте здатність тверезо мислити призводила до того, що людина могла потрапити за ґрати, а то й зовсім утратити життя. От і мовчала журналістська братія, і лише зрідка перешіптувалась на кухнях та скрипіла зубами в курилках.

Хоча стан справ зі свободою слова й преси в незалежній Україні був і не ідеальним, але позитивна динаміка явно перевершувала рівень соціально-економічного розвитку. А це дорогого коштує. Єдиний збій трапився в 2004 році, коли всі західні аналітичні центри були одностайні: свобода слова в Україні під загрозою, а джерелом загрози є влада.

Цього року зафіксований другий відхід свободи слова. Та, на відміну від 2004 року, влада вже не входить до реєстру гонителів і переслідувачів ЗМІ: замість неї цю функцію виконує редакційна політика власників, а також елементарне небажання журналістів втручатися в резонансні історії. Вправлятися в серйозній аналітиці також майже ніхто не хоче – думати й зіставляти факти – це дуже виснажливо й незвично!..

Значно простіше й надійніше – «відтрубити» простенький репортаж або видати на-гора який-небудь умовивід з розряду «ні розуму, ні серцю». Це дозволяє забезпечити життєвий мінімум і надію «дожити до теплих днів».

На особистісному рівні такий підхід можна якщо й не прийняти, то принаймні, зрозуміти. Але, з погляду совісті й громадянської позиції, подібна життєва стратегія вкрай нікчемна. Річ навіть не в тому, що журналіст фактично відрікається від фундаментальної функції журналістики й кодексу журналістської честі, а в тому, що в стратегічному плані він розчищає шлях махровим демагогам і цинікам, для яких доля країни – лише розмінна монета в їхній політичній грі.

До речі, як це не іронічно й трагікомічно, але першою жертвою такої влади стане не країна в цілому, а свобода слова й журналістика. І необхідно визнати, що позиція в нових вершителів доль буде досить аргументованою: якщо свобода слова виявляється незатребуваною навіть журналістським середовищем, отже, і суспільству вона ні до чого. А раз так, то цей висновок треба узаконити... Якщо ж хтось спробує противитися закону, то з ним чинитимуть згідно суворості того ж закону.

Так би мовити, правова держава в дії…Але хто з вас хотів би жити в такій «правовій державі»? Хто хоче, щоб його діти в ній жили? Тому не намагайтеся дезертирувати й відсидітися в окопах: у цій війні громадянське суспільство й журналістика приречені або перемогти, або померти.

Журналістам не обов’язково чекати, поки політики оприлюднять інформаційний порядок денний. Вони можуть приймати відповідальні рішення самі – функціональні обов’язки й рівень інформованості їм це дозволяє. Я розумію, багато хто просто втомився. Але нічого не поробиш: демократія – це тест на відповідність вимогам демократичних норм, на вміння ефективно користуватися демократичними правами й на розуміння того, що прав без обов’язків не існує.

Спробуємо дещо прояснити ситуацію з обов’язками. Приміром, чи зобов’язані журналісти приймати сторону БЮТ у конфлікті з телеканалом «Інтер»? Звичайно ж, ні. Але кожен з тих, хто пише, говорить і показує і ще не відхрестився від кодексу журналістської честі, не може з відстороненим виглядом спостерігати за печерною тенденційністю блоків новин і безпрецедентним цинізмом режисури «Свободи слова» на «Інтері». Не може хоча б через ущербність тактики, за якої медійний простір країни одного разу може перетворитися на суцільний «Інтер». Тоді хоч і хотів би, так не скажеш. Отже, не варто чекати біля моря погоди: її може й не бути, а плисти все одно треба...

На жаль, поки що суспільство має справу переважно з журналістською позицією, у якій легко вгадується стимульована ангажованість. Приміром, під Новий рік деякі «співучі птахи» пророкували до початку третього кварталу або повальні затримки виплат зарплат і пенсій, або ж поповнення відсутніх коштів за рахунок емісії і, як наслідок, – гіперінфляцію.

Той факт, що подібні «знавці» вкотре сіли в калюжу, мене не дивує. Бентежить інше: ніхто із цих «балакучих голів» не збирається не тільки визнавати свою некомпетентність, але й вибачатися перед урядом, якому була заподіяна очевидна моральна шкода апокаліптичними пророцтвами.

Ми не дочекаємося посипання голів попелом з двох причин. По-перше, непорушні моральні канони згадані хлопці ніколи не шанували, а по-друге, з якого дива вибачатися за чужий інтелектуальний продукт, який ти оприлюднив винятково з міркувань «зрубати грошенят».

Ні, ніхто стверджуватиме, що нинішній формат уряду ідеальний з точки зору персонального складу й ефективності виконуваних функцій. Теперішній Кабмін можна й потрібно критикувати хоча через те, що він сприймає здорову, об’єктивну критику. Давайте ж забезпечимо хоча б мізерний рівень об’єктивності й порівняльного аналізу.

Чому б не згадати, за яким принципом формувався нинішній склад уряду. І нехай нам не зраджує щирість: деякі кабмінівські персонажі навіть не намагалися заперечувати, що споконвічно відігравали роль «засланих козачків». Стосовно порівняльного аналізу, то навіть у найтяжких умовах, зумовлених світовою кризою, уряд Тимошенко виглядає явно краще за уряд Януковича, який працював у оранжерейних умовах. Це визнають усі аналітичні центри Європи, США й Росії.

Чому б нашій журналістській братії це не оприлюднити? Безумовно, за кожним закріплене право на особливу думку, але давайте свою позицію хоча б трохи аргументувати, замість того, щоб «трясти повітря».

Також не вписується в канони совісті й здорового глузду та «змова мовчання», яку велика кількість журналістських корпорацій улаштували навколо нинішнього власника «Інтера» і його наполеонівських планів. Адже всі прекрасно розуміють: підписувати документи в стані коми, – це знущання над здоровим глуздом. Усвідомлюючи слабкість своїх позицій власника, Фірташ пішов ва-банк, доводячи тенденційність редакційної політики на «Інтері» до абсурду.

Проте, навряд чи він настільки б «з’їхав з котушок», якби не був мотивований кимось ззовні, якби ці «хтось» не дали йому зрозуміти, що «війна все спише», а перемога у війні ще й принесе царську нагороду – не тільки остаточно узаконить право власності на «Інтер», але й поверне статус монопольного посередника на ринку газу.

Спадає на думку, що хоч ця ситуація й заснована на аморальності, вадах і всілякій мерзенності, але в цілому вона вкладається в рамки загальноприйнятих уявлень про логіку й закономірності поведінки. А от на чому базується замовчування засобами масової інформації причин поведінки Фірташа – логіці не піддається.

Можливо, заводячи розмову в глухий кут пліток і демагогії, журналісти мають намір якомога довше зберегти інтригу. Дійсно, якщо оперативно розкрити реальне підґрунтя неадекватності телеканала «Інтер» і його власника, то цей пазл легко складеться, й читач (глядач, слухач) втратить інтерес до теми. А це означатиме необхідність пошуку нового інформаційного приводу, здатного зачепити людину за живе.

Якщо причиною «мовчання ягнят» є саме це, то можу запевнити: труднощів із пошуком нових інформаційних приводів не передбачається. Достатньо провести журналістське розслідування джерел коштів, на яких побудована виборча кампанія технічних кандидатів.

Народу буде дуже цікаво довідатися, що за міфічні sms-перекази й мізерні членські внески неможливо оплатити навіть півгодини реклами на «Інтері». Як зазначав класик: рос. «откуда дровишки?» Безумовно, для багатьох співгромадян стане шоком, що їхні новоспечені кумири не дуже білі й пухнасті, та й політична самостійність не є їхнім сильним місцем.

Утім, чи варто купувати кота в мішку – це святе право кожного громадянина, яке за своєю містичною сутністю не поступається навіть праву вибору президента. А от виявити наявність кота в мішку – це вже не право, а обов’язок ЗМІ.

Віталій Чудновський, народний депутат України