У Національному інституті стратегічних досліджень відбувся круглий стіл на тему “Історична пам’ять як поле змагань за ідентичність”. Подаємо найцікавіші думки.
Іван Дзюба, головний редактор журналу “Сучасність”:
ПІД ЧАС ПРИЄДНАННЯ КРИМУ РОСІЯ ВИНИЩИЛА ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ
Чи можемо ми мати спільну історію Росії та України? Чи можливе єдине трактування подій в історії різних народів?
І неможливо. І непотрібно. І шкідливо. Тому що оце силове зведення єдиного трактування історії не має сенсу.
Є тисячі прикладів, коли не збігаються погляди на історичні події. У нас була одна офіційна точка зору, яка нав’язувалась тим народам, котрі вважалися приєднаними. Тепер ці народи піднялися, і в них є свій погляд на історію.
Найгірше – це незнання та замовчування історії. Ось, наприклад, був Єрмак, герой російської історії... Навіть такі видатні дослідники, як Солженіцин та Ліхачов, кажуть, що жоден народ не зник під час походів Єрмака, жоден не втратив ідентичності. Але це очевидна неправда. Бо тоді були знищені десятки народів...
Це саме стосується і Суворова, і Петра Першого, і Катерини Другої.
Сьогодні в Криму святкують ювілей приєднання до Росії. Але в царські часи Грибоєдов чесніше написав про “покорєніє” Криму. До того ж є маса історичних фактів та документів. Один із них – це простодушні записи гвардійських історій, в яких описано подвиги полків, які підкорювали Крим. Там чесно вказується, скільки були спалено населених пунктів та винищено людей. Ще 175 років тому російські історики писали, що ми перетворили Крим з прекрасного багатолюдного краю, яким він був у турків, на пустелю. Треба враховувати такий масив джерел, який дають самі російські історики.
Ми не знаємо, якою трагедією для України була Перша світова війна. Не знаємо, чим вона стала для українців, поляків, євреїв. Ми час від часу говоримо про єврейські погроми під час революції і Громадянської війни. Але це не можна зрозуміти, не взнавши, які погроми влаштовувала російська армія під час Першої світової війни. Я читав російського філософа, який був артилеристом – він докладно це описує. Ще видавалася така Софія Федорченко, сестра милосердя, яка ретельно записувала розповіді солдат, – це колосальний матеріал. Перша світова війна віддзеркалює культурне і моральне обличчя двадцятого століття...
Євген Сверстюк, доктор філософії, письменник, правозахисник:
НАРОД ПРОЙНЯЛО, КОЛИ ЗАГОВОРИЛИ ПРО ВСЕСВІТНЮ КУРВУ КАТЕРИНУ ДРУГУ
Що таке історична пам’ять? У Росії історична пам’ять – це те, що озвучено в радянській історії і те, що повторюється зараз. Під назвою “перемога у Великій Вітчизняній війні” ховається поразка, якої не знала жодна армія в історії, крім армії Дарія перед Олександром Македонським. Жодна армія землі не зазнала таких ганебних та катастрофічних втрат, як Червона армія.
Чому полякам вдалося порівняно легко мобілізувати націю в 1917–1918 роках? Тому що історична пам’ять живе в кожному поляку. Хтось пам’ятав свого прадіда під час повстання 1830-го, хтось пам’ятав діда, засланого в Сибір за участь і повстанні 1863 року, хтось – за участь у подіях 90-тих років ХІХ століття. Поляки були краще організовані. І вони поставали проти імперії та могутньої армії. Це прецедент історичної пам’яті. І це додало їм сили пережити події в новітній історії. Те, що було, у них воно осмислене. Їхня Катинь (місце масового знищення радянським військом польських офіцерів) – це така Голгофа... Ми таких катинів могли мати як мінімум п’ять.
Я думаю, що в нас процес відновлення історичної пам’яті тільки розпочинається. І треба віддати належне Президентові, який після ганебних сторінок замовчування взявся за тему Голодомору, за тему Українського національного опору 1917 року та історію УПА. Ми в історії маємо больові точки, і недооцінюємо їх.
Ніякого результату референдуму щодо незалежності 1991 року не було б, якби не глибоко затаєний у підсвідомості геноцид 1933 року. А є ще момент – зруйнування Запорізької Січі. Мені пригадується розмова з письменником Борисом Антоненко-Давидовичем Я колись сказав йому, пригадайте, хто це написав оповідання про те, що один студент почав розмірковувати, чим підняти, зачепити наш народ, і шукав-шукав, аж поки не натрапив на документи про Катерину Другу й не почав розкопувати, яка це була всесвітня курва. Що це за всесвітня курва така? Антоненко-Давидович каже: це моє оповідання, і це я про себе писав. Це я шукав, чим дійняти народ. І сам не знаю, що саме народ так пройняло. Чи те, що Катерина була така розпусниця, чи усвідомлення того, хто нами командував.
Отак Антонечко-Давидович натрапив на одну з домінант української ментальності. Моральну домінанту, яку ми недооцінюємо. І те, що всесвітня курва була для тодішніх українців царицею, – було тяжкою образою для нас.
Такі моменти, больові точки мало осмислені, мало опрацьовані істориками. А нація повертається до гідності через історію, але цю історію треба вміти подати.
Володимир Сергійчук, історик:
ТРЕБА ПОРУШИТИ ПИТАННЯ ПРО ОКРЕМІШНІСТЬ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Михайло Драгоманов колись писав, що українська нація ще не виступила з Росії, сама себе не знає, потрібна потужна наукова праця, щоб пізнати саму себе. У Росії за 130 років нічого не змінилося.
Події, які відбуваються в Україні, засвідчують, що частина населення національно не усвідомлена. І ця частина має одержати інформацію про минуле. Задля цього має бути зорганізовано навчальний процес. І не лише в навчальних закладах усіх рівнів, ідеться про введення спеціальних курсів підвищення кваліфікації для різних фахівців.
Які проблеми слід вносити на розгляд? Насамперед слід порушити питання про окремішність походження українського народу. Якщо цього не зможемо показати, якщо не повернемося до схеми руської історії Михайла Грушевського, то ми поглиблюватимемо розлам у суспільстві. Крім того, ми повинні утвердити у свідомості нашого населення тисячолітню традицію української державності. Слід сформувати таке бачення українського минулого, щоб воно мало захоплювати та переймати, щоб воно було своє, рідне, зрозуміле.
Найбільше, на мій погляд, у свідомості народу живуть ідеї козацтва. Цього ніхто не заперечує ані в Криму, ані в Запоріжжі, ані у Львові. Козацтво розвивало Україну. З іншого боку, необхідно звернути увагу на національну боротьбу України у ХХ століття, зокрема Українську національну революцію 1917–1921 років. Вона не донесена до широких мас. Повстання 20–30-х років слід оцінити. Постаті національних борців Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Романа Шухевича мають бути об’єктивно розглянуті. Старшому поколінню буде важко їх сприйняти, але молодшому – ми мусимо ставити їх за приклад. Вони працювали для України.
Володимир Яворівський, письменник:
РАДЯНСЬКІ ІСТОРИКИ ВИДАВАЛИ НАШИХ ГЕРОЇВ ЗА ВІДСТУПНИКІВ, ЗРАДНИКІВ ТА ПОДОНКІВ
Я стежив за розвитком імперій не такого далекого від нас часу. Після розпаду більш жорстокої і мстивої імперії, ніж російська, не було. Це одна з причин нашого становища.
Подивіться, російський президент, який уже відходить, заявляє, що він – націоналіст, і його наступник – теж націоналіст. Це одна з причин того, що Росія не хоче нас відпускати, претендує на наш інформаційний, економічний, духовний, мовний простір.
Польщі, скажімо, теж нав’язували якісь ідеологічні цінності. Поляки могли сприймати їх чи не сприймати. Але Польща залишалась державою, мала військо, ніхто їй не нав’язував двомовності. Польське немовля, як тільки навчилося говорити, після слова “мама” казало, “я – поляк”. Те саме можна казати про чехів чи словаків, які розлучилися з радянською спільнотою.
А в нас історична пам’ять була дуже здеформована, практично всі радянські історики видавали наших героїв за відступників, зрадників та подонків. На одному відеомості росіяни казали нам: ви переписуєте історію і принижуєте Росію. А я кажу: ми не переписуємо, ми в цій історії знаходимо себе.
Маша Міщенко
