І свої привиди не потрібні

До цих міркувань мене примусило інтерв’ю з істориком Володимиром В’ятровичем .

Нещодавно в Kyiv Post опублікували мою статтю про Романа Шухевича, батальйон «Нахтігаль» й спроби переписувати історію. Стаття спиралася на роботу того самого історика та публікації СБУ. Разом з нею поставили точку зору редактора під назвою «Довіряйте українським історикам». Як відомо, довіра є достатньо дивна, часто невловима річ, але стосовно істориків критерії, здається, не так складно сформулювати. По-перше, історик має бути готовий змінити свої погляди під впливом виявлених фактів. По-друге, відкритість інформації про події для нього має бути важливіша, ніж прихильність до своєї звичної інтерпретації цих події.

Стурбованість викликають дві речі в цьому інтерв’ю: це недоведене твердження, що всі «звинувачення» відкинуті, а також дедалі більша роль ідеології, яка, на моє переконання, може поставити під загрозу історичну об’єктивність.

Чи зняті всі звинувачення? Боюся, що ні. Історик блискуче викрив радянську кампанію з перекручування події у Львові влітку 1941 року. Але його аргументи відносно звинувачень в акціях партизан у Білорусі потребують доказів і уточнення, а на запитання про поляків він узагалі не відповів.  Щодо поїздки в Ізраїль – створюється сумнівне враження, що в Яд Вашем визнали: про Шухевича у них жодних матеріалів немає. Те, що «досьє», як виявилося, взагалі немає, наводить на певні думки щодо достовірності подібних висловлювань Тим не менше, може, краще не одразу відкидати такі звинувачення, а ретельно і по можливості спільно їх розслідувати.

В інтерв’ю відчувається роль ідеології, що інколи ставить під сумнів впевненість в історичній об’єктивності В’ятровича. Більш того, деякі його висловлювання відверто дивують. Наприклад: «СРСР, Англія, Франція співпрацювали з фашистською Німеччиною, то чому українцям не можна?». Скажу відразу, що аргумент – якщо А та Б порушують закон, то й мені теж можна – вважаю, м’яко кажучи, непереконливим. Але насторожує ще й історична неточність. Адже Англія ніколи не співпрацювала з фашистською Німеччиною. Схоже, п. В’ятрович має на увазі Мюнхенську угоду 1938 року, коли Англія й Франція фактично зрадили Чехословаччину, намагаючись запобігти війні. Якщо історик вважає це співпрацею, чи він скаже, що США та їх союзники співпрацювали із СРСР, коли не вдавалися до воєнних дій у 1956, в 1968 або в 1979 роках?

Цей дивний аргумент іноді межує з абсурдом.  Цитую: «Навіть якщо Шухевич і співпрацював з Абвером з 1939 року, як пишуть у Росії, то що тут крамольного? Керівництво СРСР тоді активно співпрацювало з Вермахтом, то чому Шухевич не міг співпрацювати з Абвером?».Перепрошую, але хто ж не кається в злочинній змові Сталіна з Гітлером?

Не менше занепокоєння викликає інше місце, де слова історика можуть справити неправильне враження. «Навіть Черчілль пішов на компроміс із одним злом, аби побороти друге. І вже 1946 року він зрозумів, що вони, знищивши одного монстра, утвердили іншого ». Якщо читати історичні документи, ясно, що в Черчілля від самого початку було дуже мало ілюзій щодо співпраці із Сталіним. Однак не маємо жодних підстав вважати, що він шкодував, що західні країни не воювали водночас з обома тоталітарними режимами.

Про Шухевича написано дуже багато суперечливого, тому в новому інтерв’ю з п. В’ятровичем я сподівалася поповнити свої знання. Очікування не справдилися, головне через явний пріоритет ідеології. Приміром: «Сторічний ювілей треба було святкувати. Шухевич – одна з ключових осіб двадцятого століття. В інших країнах таких героїв було сотні, і саме вони є орієнтирами для нації. Українці мають право називати героями тих, хто воював за свободу своєї країни ». Ну, святкували в минулому році ще один ювілей - від дня народження Петра Григоренка. Подібних героїв не так багато, і можна тільки жалкувати, що не змогли цього зрозуміти.

Турбує й інше. Історик використовує досить типовий прийом: адже хто буде заперечувати, що треба шанувати тих, хто воював за свободу своєї країни? Багато наших батьків і дідів це робили. Але не всі воювали в німецькій армії. 

Не хочу й не буду засуджувати ані Шухевича, ані солдат «Нахтігалю». Якщо, звичайно, не доведуть, що вони брали участь у погромах або інших злочинах проти мирного населення. До цього часу жодних доказів не було.

В. В’ятрович також стверджує, що « Шухевич під час окупації України Німеччиною (у 1943–1944 роки) очолював УПА, головним фронтом якої була збройна боротьба проти німців.  Є тисячі документів, які це підтверджують».  Які ще були фронти, та чому історик про них не говорить?

Адже це має значення. Він говорить про інформаційну війну і згадує «російську сторону» та «проросійські сили». Хотілось би, аби він пояснив, про кого чи що йдеться. Якщо він має на увазі радянську брехню про участь у погромах у Львові або Залізний хрест, то це одна справа. Але важко не думати, що мова йде про більше і що, на його погляд, тільки  «проросійські сили» не готові визнати Шухевича героєм.

Чи не задалеко історик відійшов від історичного аналізу? Він, безсумнівно, має право на свою думку, але думкою вона й залишиться. І небажання визнати, що не всі люди, які не розуміють вибір Шухевича та його бійців, як у Нахтігалі, так й в УПА, перебувають під впливом «проросійських сил», більше скидається на ідеологію, аніж на пошук правди.

Багато чуємо про інформаційну війну. Аби мати шанс вийти переможцем в ній, без жодного сумніву, треба знати, з ким воюєш і яку зброю має противник. Але треба ще й вирішити, які засоби та зброю виправдано застосовувати, аби перемогти. Чи виправдано говорити неправду або перекручувати історію, оскільки противник робить то само?  Правил без винятків немає, адже бувають ситуації, коли інший вибір неможливий.

У нашому випадку, після майже 60 років запеклої інформаційної війни, коли правду постійно приносили в жертву ідеології, так хочеться, аби ми нарешті зняли окуляри, які дозволяють бачити тільки частину картини. Вони ж прирікають нас на рефлекторні реакції на будь-які погляди, які не вписуються в наші ідеологічні схеми.

Чи мають історики свою роль в цій інформаційній війні? Безумовно, й немалу:  найефективніша наша зброя – це повна правда.

Галя Койнаш